Але перед прем’єрою Україною вже прокотилася хвиля арештів молодої інтелігенції.

Коли слово отримав Іван Дзюба, він почав говорити не про фільм.

Він повідомив залу про арешти.

Його намагалися позбавити мікрофона. За даними Українського інституту національної пам’яті, у залі навіть увімкнули сирену, щоб заглушити виступ.

Тоді В’ячеслав Чорновіл закликав присутніх, які протестують проти політичних арештів, підвестися. Акцію підтримав і молодий поет Василь Стус.

За підтримку протесту частина присутніх згодом зіткнулася з тиском. Стуса відрахували з аспірантури, інші втрачали роботу або можливості професійної кар’єри.

Джерело: Український інститут національної пам’яті — прем’єра «Тіней забутих предків» .

Енциклопедія історії України визначає шістдесятництво як літературно-мистецьку та суспільно-політичну течію української інтелектуальної еліти, що формувалася від кінця 1950-х і розвивалася до початку 1970-х років.

Важливо: «шістдесятник» і «дисидент» — не повністю тотожні поняття.

Шістдесятництво починалося передусім як культурне покоління. Частина його представників пізніше стала відкритими дисидентами й правозахисниками. Інші залишилися переважно в літературі, кіно чи мистецтві, а життєві траєкторії різних людей суттєво відрізнялися.

Детальніше: Енциклопедія історії України — «Шістдесятництво» .

Це було покоління без єдиного «лідера»

Уявляти шістдесятників як політичну партію — неправильно.

У них не було одного голови, однієї програми чи членського квитка.

Це було середовище.

Середовище об’єднувала не одна професія, а відчуття, що українська культура має право бути сучасною, інтелектуальною і не зводитися до дозволеного владою фольклорного декору.

Клуб, який мав займатися культурою — і почав ставити незручні запитання

Наприкінці 1959 року в Києві виник Клуб творчої молоді «Сучасник».

Він працював у Жовтневому палаці й спочатку не виглядав як якийсь підпільний штаб.

Там проводили:

• літературні вечори;
• художні виставки;
• театральні постановки;
• лекції;
• вечори пам’яті українських діячів;
• поїздки історичними місцями;
• Шевченківські заходи.

Одним із головних організаторів був режисер Лесь Танюк. До активного середовища клубу належали Алла Горська, Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші.

У 1963 році подібний клуб — «Пролісок» — виник у Львові.

Джерело: Енциклопедія історії України — клуби творчої молоді .

Биківня. Діти граються людським черепом.

Це один із найсильніших епізодів усієї історії шістдесятництва.

У 1962 році Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк досліджували місця можливих масових поховань жертв сталінських репресій поблизу Києва.

У Биківнянському лісі вони побачили дітей, які гралися людськими останками.

Учасники Клубу творчої молоді збирали свідчення і звернулися до Київської міської ради, вимагаючи оприлюднення інформації про поховання та належного вшанування загиблих.

Після цієї історії за Симоненком, за даними УІНП, встановили нагляд.

Поет помер 13 грудня 1963 року у віці лише 28 років.

Після смерті багато його гостріших текстів активно поширювалися поза офіційною радянською видавничою системою.

Джерела: Василь Симоненко — УІНП , історія Биківні — УІНП .

Алла Горська: художниця, яка стала однією з найпомітніших фігур руху

Історія Горської добре показує, чому шістдесятництво не можна зводити лише до літератури.

Вона була художницею-монументалісткою. Виросла в російськомовному середовищі, а українську мову активно опановувала вже дорослою.

Горська брала участь у роботі «Сучасника», організовувала культурні події, досліджувала поховання жертв репресій, підтримувала переслідуваних, ходила на судові процеси.

У 1964 році в Київському університеті художники створили вітраж «Шевченко. Мати». Партійне керівництво визнало роботу ідейно неприйнятною, і вітраж було знищено.

1965: межа між «відлигою» і відкритим переслідуванням стає очевидною

У серпні–вересні 1965 року радянські органи безпеки провели серію арештів серед української інтелігенції.

Серед затриманих були Іван Світличний, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Опанас Заливаха та інші.

Саме проти цієї хвилі арештів і протестували на прем’єрі «Тіней забутих предків».

І тут з’являється ще один документ, без якого тему шістдесятників важко зрозуміти.

Дзюба аналізував становище української мови, культури й національної політики в СРСР і критикував процеси русифікації.

Особливо цікаво, що він намагався сперечатися із системою її ж власною мовою: використовував праці Маркса, Енгельса, Леніна та офіційні радянські документи.

Текст Дзюба надіслав керівникам радянської України та партійному керівництву.

Потім праця почала поширюватися у самвидаві, а також була опублікована за кордоном.

Для радянської влади її визнали ідеологічно шкідливою.

Сам текст: Іван Дзюба — «Інтернаціоналізм чи русифікація?» . Біографічний матеріал: УІНП .

Що таке самвидав — і чому він був таким важливим?

Сьогодні достатньо натиснути «опублікувати».

У 1960-х у радянській Україні друк контролювала держава. Якщо текст не проходив цензуру, легально видати його було майже неможливо.

Тому заборонені або небажані тексти:

Так працював самвидав.

Він поширював:

• заборонені вірші;
• відкриті листи;
• інформацію про арешти й суди;
• правозахисні тексти;
• історичні матеріали;
• публіцистику.

Велике значення у створенні таких мереж мав Іван Світличний: його квартира стала одним із місць зустрічей, обміну книжками та текстами.

Чому не можна сказати: «усі шістдесятники були проти СРСР»?

Тому що це спрощує реальну історію.

На початку багато шістдесятників не виступали з програмою ліквідації радянської держави чи негайного проголошення незалежності України.

Часто їхні вимоги були іншими:

Але коли людей карали навіть за такі вимоги, частина культурного руху поступово радикалізувалася і переходила до відкритішої правозахисної та опозиційної діяльності.

1970. Алла Горська їде до Василькова — і не повертається

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова, де жив батько її чоловіка.

Через кілька днів художницю знайшли мертвою в будинку.

Її було вбито ударом по голові.

Радянське слідство поклало відповідальність на її свекра Івана Зарецького, якого самого знайшли мертвим на залізничній колії.

Друзі Горської та пізніші дослідники ставили офіційну версію під сумнів. Розсекречені архіви також показали, наскільки уважно КДБ стежив за художницею та її оточенням.

Водночас при описі цієї справи важливо відрізняти документально встановлені факти від версій щодо конкретних організаторів її вбивства.

Похорон Горської перетворився на ще одну подію громадянського спротиву.

Біографія й матеріали: Український інститут національної пам’яті — Алла Горська .

Документальний матеріал про Аллу Горську. Відео наведене в каталозі Інституту історії України НАН України.

12 січня 1972 року. Система переходить до великої хвилі арештів

Якщо 1965 рік став серйозним попередженням, то 1972-й перетворив переслідування на значно масштабнішу операцію.

12 січня та протягом наступних місяців були заарештовані або затримані:

Василь Стус
Іван Світличний
Євген Сверстюк
В’ячеслав Чорновіл
Іван Дзюба
Ірина Калинець
Стефанія Шабатура
Леонід Плющ
Михайло Осадчий
та багато інших.

У самвидаві цю кампанію називали «великим погромом».

За даними, які наводить УІНП, у 1972–1974 роках відбулося понад тисячу обшуків, а кількість арештованих сягнула майже двох сотень; частину людей переслідували за «антирадянську пропаганду», інших — за релігійну діяльність.

Поширеним покаранням для найактивніших дисидентів стали багаторічні табори суворого режиму та подальше заслання.

Джерело: УІНП — День українського політв’язня та арешти 1972 року .

Один кадр показує, куди привела ця історія Василя Стуса

У 1965 році Стус був молодим аспірантом, який підвівся в кінотеатрі на знак протесту.

У 1972 році його вже заарештували.

Після суду він отримав табори й заслання. Повернувшись, Стус продовжив відкрито виступати проти порушень прав людини.

У 1980 році його заарештували вдруге.

4 вересня 1985 року Василь Стус помер у таборі особливого режиму в Пермській області.

Символічно, що це сталося рівно через двадцять років після протесту на прем’єрі «Тіней забутих предків».

Детальніше: Василь Стус — УІНП .

Але було б помилкою пам’ятати їх тільки через в’язниці

Це приблизно те саме, що говорити про Розстріляне відродження лише через Сандармох.

Шістдесятники важливі не тому, що їх переслідували.

Їх переслідували, бо вони вже встигли створити надзвичайно живе культурне середовище.

Шістдесятники ≠ однакова доля

Одна з найцікавіших речей у цій темі — подивитися, куди розійшлися люди з одного й того самого середовища.

Шістдесятники та дисиденти: не плутай на НМТ

Частина шістдесятників стала дисидентами.

Але поняття не можна просто поставити знак «=».

Як їх розпізнавати на НМТ?

Замість зубрити двадцять біографій, прив’яжи кожну людину до одного сильного образу.

І ще простіше — через шість дат

Міні-тест: хто це?

Чому їхня історія не закінчилася у 1972 році?

Бо арештувати середовище не означало знищити всі його ідеї.

У наступні роки український правозахисний рух продовжував розвиватися.

У 1976 році виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома як Українська Гельсінська група.

У 1980-х частина колишніх політв’язнів, дисидентів і діячів культурного середовища долучилася до нового громадсько-політичного піднесення.

В’ячеслав Чорновіл, який у 1965 році стояв у кінозалі й закликав людей протестувати проти арештів, наприкінці 1980-х став одним із провідних діячів Народного Руху України.

Тому між культурним пробудженням початку 1960-х і політичною мобілізацією кінця 1980-х існує важлива історична тяглість, хоча це були вже різні організації, покоління та політичні обставини.

Саме тому шістдесятництво — не тільки тема про дисидентів і табори.

Це історія про те, як після сталінської доби з’явилося покоління, яке знову захотіло говорити власним голосом.

Хтось залишився передусім митцем.

Хтось став правозахисником.

Хтось опинився у в’язниці.

Хтось не дожив до незалежності.

Але саме з таких невеликих культурних просторів — квартири зі стосами книжок, літературного вечора, художньої майстерні, кінозалу — виростала традиція відкритої незгоди з політикою радянської держави.